Проект «Туристичні марки» на Тернопіллі
2009 року я займався просуванням даного проекту. Зараз мені цікаво пригадати, як воно було.
Додаткова інформація для осмислення матеріалу ТУТ
(якщо ви знаєте, що таке «туристичні марки» – можна не читати)
Текст курсивом завжди відхиляється від тіла питання, не заблукайте
Історія почалася в Бучичі
Є серед людей піонери по духу, авантюристи. З двома мачетями продираються вони через хащі закинутою стежкою; інші йдуть вже по їхніх слідах.
О. Миколі варто було б народитися в епоху конкістадорів. “Духовне та раціональне” досягли в ньому іньяньської гармонії.
По одній із версій, кажуть, розповідала мені , мабуть, напевне, вчені стверджують…
в кожного з нас є «доля» (список інструкцій та правил, як і що ми маємо зробити за своє життя).
Прислухаючись до ледь помітних підказок чогось невловимого (“абсолютно випадково” зустрів старого друга..) можна досягти запланованої в древньому бібльосі на нашу душу висоти.
..Запилючена контора з клерками-ангелами, що розписують долю кожного, ангели-пристави, що слідкують за виконаннями інструкцій. Не вгледять - сплутаються всі карти, сценаристам роботи додасться, а їм премію знімуть.
(Цей курсив – ще курсивіший)
Згідно з теорії управлінням персоналу, працівник довше трьох років продуктивно працювати на одному місці не може. Ще два роки він рухатиметься за інерцією, потім йому просто захочеться втекти.
Ангели, вони ж над людьми, але ж і робота їхня триває вічність. Тому з часом сценарії все більш попсуються – навіть Шекспір запозичував сценарії, що вже говорити про ангелів? Все робиться з розрахунком здати з квартальний чи річний звіти в головного архангела.
Тому з кожним поколінням людей, що можуть зробити хід конем, а то й два, стає все менше.
О. Микола (бучацькі марки) належав саме до таких. А за ним мусили б потягнутися інші ксьондзи. Католицькі клірики в малій мірі залежать від ситуації в країні. Тим же підприємцям бажано одразу відбити вкладені кошти і замести кінці, а часто – просто ці самі кінці звести. Тому для початку я вирішив провести в партії «костельний дебют».
Якщо в людини немає бажання прагнення потрапити в історію, їй нема чого займатися мистецтвом
В проекті була можливість творити. Ті ж костели – найпростіше зобразити в «три четверті» – але ж в кожного своя атракція, свій мотив! В бучацькому костелі, безперечно, це були скульптури Пінзеля.
На місце «під сонцем» (місце на марці) серед них претендували – такий собі”рогатий дядько” справа, і витончений Йоан Непомук.
Якщо ж макети до марок художники з Римарова малювали самостійно – попри або випереджаючи мої ідеї – я ставився до таких марок значно прохолодніше. Для мене той проект був, мов шахматна партія, де успіх можливий тільки в певній послідовності. І коли римарята “самодіяльно” малювали ескізи наперед, або – ще гірше – марки були вже виготовлені, кожен раз це спутувало мої ходи. Доводилося їхати в – хочеться написати нехороше слово – щоб дізнатися, що священик буде, наприклад, через три дні, і тішитися, що хоча би вдалося отримати номер телефону.
Або ж людям глибоко по барабану не тільки можлива участь «їхньої» фортеці в проекті, а й сама фортеця як явище. (Сидорів). При бажанні, в таких «гарячих точках» приїздів за 5-6 можна було б щось «порішати», але я завжди намагаюся зупинитися після третього ( сил не вистарчає). Гнітюча безальтернативність, противна ринковій економіці. Якщо магазин в селі – всього один, щось там не зіграє, і прощавай моя кохана.
Після Бучача був костел чортківський. Я вже мав в портфоліо марки бучацькі, сам костел колись допомагав реставрувати мій прадід - і взагалі дивно, як ми не родина…..
Ракурс – немов би з повітря. Років за два до того робився з риштовки будинку навпроти, що якраз зазнавав ремонту. Цей самий «ремонт» старих будівель – зараз готується матеріал до “Маленькі потвори Чорткова” про ублюдочні новобудови, що всього за кілька років зпаскудили історичний центр міста просто на центр.
І – марка ратуші. Візитне зображення Чорткова,в першу чергу, в зв’язку із чортківською горілкою. Була колись така велика квадратова пляшка – «чортківська особлива» – її носили в пакетах «босс» по всіх питаннях,і, для себе – звичайна, рідна пляшка з півником.
Інколи було дуже складно в маленький круглячок вмістити головну ідею споруди. Як от костел в Гусятині. Він – немов два боки місяця. 400 років тому зовнішня сторона костелу входила в зовнішні мури міста – з маленькими вікнами –бійницями, зсередини ж – великі поздовжні вікна.
В 70- роках склепіння костелу частково обвалилося, і під час хреставрації, вікна з “внутрішнього» боку підмурували, а на даху вліпили історично невідповідні до потрібної епохи зубчики. Вони на марку й потрапили.
Фундаментальна теоретична робота – вибір справді вартісних туристичних місць – була виконана із самого початку. Бо вміщувати такі «пам’ятки», як, наприклад, Покровська церква в Чорткові (чого мені отой Чортків так за ногу вчепився?) – можна хіба в спецсерію, для проекту такий зв’язок – гірше штампування нових гривень перед видачею пенсій для країни.
«Об’єкти» були виділені в три категорії –першорядні (без них ніяк), просто цікаві (і риба,і м’ясо), і хай нерентабельні для проекту (на перший довший час), але рідкісні, унікальні об’єкти. Саме їх, якщо вірити проспекту, проект і мав би врятувати.
На жаль, на туристичну марку не можна поміщати те, що колись було, але не вберегла історія. Задуманий мною проект марки теребовлянської фортеці з монументом Софією Хржановської на першому плані забракували. Ну й що, що його вже років сімдесят як немає? Може, це стане причиною його відновити?
Іноді бракувало ракурсу. В тій же Теребовлі Петропавлівський костел, який мрійник в рожевих окулярах порівняв з базилікою св. Петра в Римі правильний ракурс – з висоти пташиного польоту – взяти було нізвідки – будинки-курдупелі довкола, а моє “Намалюйте!” – виявляється, також nedovolí.
В Кременці «отмєнятіна» – гора Бона за широкою спиною костелу. Геть «три четверті»!
Цікаво було в Зарваниці. Осінь перед тим я працював “оператором ЕОМ” на бурякопункті .. заводу, а священик, відповідальний за грошові питання, здавав туди буряк. Нажимаючи на те, що ми ж ледь не колеги, лід вдалося зламати.
Я завжди думав, що на емблемі туристичних марок зображена натівська емблема. Потім мені пояснили, що то компас. Але сестра Іннокентія (вона ж продавець) вбачила в ній язичницький символ. На перший погляд вона повірила, що я не посланець від нечистого, але вір – та перевіряй. І наступного дня на нашому форумі (була така штука колись) зареєструвався користувач ”Сестра Марфушечка” – не найліпший камуфляж, на мою думку. Емблеми у вигляді відьми на веслі в той час ми ще не використовували.
Багато історій, що трапилися зі мною тоді, вже є описаними на цьому ж ресурсі. Фрагмент з тексту “Турильче – притулок екзорциста”
Якось я приїхав в ..серед тижня. Вдома – бабка-служниця – самого Тодося немає. На урвищі біля церкви випивають місцеві мужики – красота, пейзаж, пляшка летить далеко. Я питаюся в них про Тодося, цей чоловік – так обережно (щоб не образити мої релігійні почуття) – питається, чи я «так», чи «по потребі»? Бо якщо «по потребі», то …не є то місце, куди варто приїжджати. А де він зараз? «На дівки поїхав». Якби я з ним не випив – то б не сказав.
Виявилося, що не всі конфесії ставляться до проекту одинаково. Задумав я був марку – для серії «оглядові місця». Петля в Заліщиках, дуже відомий ракурс. Але біля того каменя, з якого він робиться, поруч тільки смітник, тому довелося звернутися в російський православний монастир. Історичний, з XVI ст.. Але настоятель повідомив (російською), що поруч з костелами, капищами та іншим непотребом його монастир в проекті бути не може. І я думаю, що не може.
Червоногород . Туристів – по кількості сміття залишеного можна судити, маса. А говорити – нема з ким. Спочатку надії були на зелену садибу – але власники живуть аж в Чернівцях; мене завжди веселило, як холопи, що роблять ремонт, намагаються з себе щось вдавати. Магазин – чудове місце – з ним потім і домовилися, але тогочасного власника чи то посадили, чи то він в бігах. Ще був схиблений монах, що пророкував повернення арійської держави (вартий окремої статті). Добре, що з’явився новий власник магазину.
Церква в Кошилівцях. Сюди я просто не встиг, всю історію можна прочитати тут. Прикро.
Проект надмірно костелізовувався , йдучи по лінії найменшого спротиву, і такі марки, як «Вертеба», дуже позитивно його розбавляли. З Кривченською печерою сталася оказія – ледь домовилися, як місцеві селяни вирішили згадати старі образи – і перекрили вхід до печери. Певний час (мені вистарчило) екскурсії туди не проводилися.
З Млинками Оленка домовилася ще «до мене» з Доктором. І коли робота була на стадії останньої відмашки прапорця, Аня, його дружина, в односторонньому порядку повідомила, що і зовсім Доктор ні про що не домовлявся, і нічого не знаємо. Замовником виступив я – Млинки в сфері наших стратегічних інтересів.
Якось подзвонив чоловік, виробник магнітиків; питався, чи можна поєднати туристичну марку і магнітик. Чого люди так до магнітиків приклеїлися? Мені, наприклад, до вподоби сувеніри з глини, але на стінку холодильника їх таки не вчепиш.
В кожної людини є свій заряд міцності. В мене він закінчився, мабуть, після 15 кілометрового пішого походу з Кудринець та ще кількох безрезультативних поїздок.
Я дуже страждаю від своєю пунктуальності. 12 50 – і я буду в 12 50. Наші люди ж ще й примудряються запізнюватися синхронно, різні поняття – “зранє”, “сполуднє” – а я тоді ще не навчився робити поправку на вітер. І якщо людина звикла з’являтися на робочому місці, немов веселка (того ж «пана Мацапуру» я прочекав 4 години), горбатого могила справить. Це не стосується неповаги власне до мене – я люблю з’являтися грибом після дощу, це найефективніше, є ота золота мить, відома всім стопщикам – в який саме момент треба підняти руку, щоб водій зупинився. Але в проекті така тактика була для мене надто вартісною і неефективною.
Зі священиками (не плутати з ксьондзами) – взагалі окрема історія. Вони ж не мешкають біля храмів , як католики. І деколи, поки візьмеш їхній слід, понавідкриваєш таких історій ..(як от про Улашковецьку ікону), що говорити вже й не хочеться. А деколи, навпаки, розумієш, що в нас ой як багато спільного (тут такий умудрений життям пішлий смайлик має бути).
Кумедно було в Рукомиші – священик о. Михаїл – дуже цікава приємна людина – довго і складно розповідав про церкву, фото раритетні показував. Відводить мене на спеціальне місце, звідки скеля мала б нагадувати лице Ісуса (це я потім дізнався), і питає, що я бачу. Ну скелі бачу, і що?
Зате знову вдалося провести мотив Пінзеля – зображення «боввана» його роботи на іншому боці марки.
В Польщі проект відомий трохи більше, за Україну, і в місцях скупчень поляків-туристів на марках бажаний напис польською. Тим не менше, марки – українські. Художники умудрялися балансувати між «треба і можна», комбінуючи обидві мови.
В Микулинцях виявилося, що ксьондз – польський шовініст, і якщо ви поляк, або принаймні намагаєтеся говорити (як робив я, коли домовлявся з ним) – він гостинний адекват, навіть чаєм з польським печивом напоїть. А українцям марки він не продає, «nie rozumiem» каже і все тут.
Марка микулинецького костелу спочатку було зроблена односторонньою. Марек Євангеліста (не Марко, Марек) на іншому боці з’явився трохи пізніше. Можливо, перша сотня стане раритетною..
Вознесенська церква в Чорткові. Перед тим я домовлявся в основному з католиками, і звик, що в них служби короткі, з музикою та лавочками. І коли я на 35 хвилині від початку зайшов досередини, сподівався на 5 хвилин проповіді, а потрапив на 40 хвилин зарядки. Домовитися з першого пострілу було справою сатисфакції. Я використав наші майже ідентичні ім’я-прізвище зі священиком. Не могло б бути таке, що це випадковість (чую руку Господа нашого). В цій церкві ховали мого прадіда (іншого) – чуваки (є-є), всьо чотко..
Товсте. Є таке така штука, як чи то «дванадцятка», чи «двадцятка» – вчена рада релігійної громади. І остання робота Сас-Зубжицького залишилася без марки через те, що вона вирішила, що поставити 12 ніяких капличок довкола церкви добре, а туристичні марки – погано. Мабуть, таким же є і суд присяжних.
По справжньому неприємно мені було в Тернополі. Є така неприємна когорта людства – впарювачі всілякого мотлоху, що ходять з ним по офісах. Їх посилають,а вони усміхаються і далі лапшають своє кумекання. Так, як я звик вести розмову, я зовсім не схожий на це плем’я, але знайти спільну мову з церковними бюрократами мені не вдалося.
В хіт-параді антипатій до проекту греко-католики займають впевнене друге місце після російських православних.
Це не має відношення до моїх релігійних вподобань. Які ж вони, мої релігійні вподобання?
В «Зеленій церкві» о. Роман був бий радий туристичній марці, але його справа – псалми співати,а все рішає канцелярія. А їй зрозуміти глибину проекту – легше верблюду пролізти крізь вушко голки.
Я завжди підкреслював, що мною рухають не меркантильні інтереси, а цікавість. Насправді, кількість проїжджених мною кілометрів (навіть враховуючи схильність до автостопу) це підтверджує.
В Язловці я, мабуть, трохи переборщив – мені просто стали приємні ті люди, і починати, що я те все починав во ім’я туристичних марок – і не зовсім так, і язик так і не піднявся.
Варто було домовитися за марки (аж три) з о. Михайлом в Теребовлі, як його «центр» перевів в Скалат. Ще й перевели на невідомий час,а ніщо не впливає на людину так погано, як невпевненість у завтрашньому дні. А я вже мотив для скалатських марок придумав.
І минулого жовтня я «спитався, де в проекті двері».
Якщо уважно читати останні тексти на блозі (це роблю тільки я), можна простежити бажання все підсумувати, іншою мовою – зробити активи ліквідними. Зараз підписати мене під щось «тривале та перспективне» є неможливим.
За час «після мене» з’явилося вже 5 марок. Що каже моя жаба? Вона каже – мені завжди буде приємно пригадати той час. Пафосно? Ну і нехай.
