Зовсім неадекватне туризму
0
Для тракториста практикуючого уявити спелеолога, який десь під ним «ковиряє висипку» – це ж не можна вписати в класичний трьохвимірний простір – фактично нереально. Як можна сприйняти мотивацію типу «звідти дує!», або «туда камінь летить!!» – йому легше вивчити квантову фізику з механікою разом взяті.
З точки зору трактористської логіки спелеолог – ну, таких на Русі поважали. Спелеолог в свою чергу (в реальному житті часто успішна людина), може обґрунтувати всю рентабельність селянської праці і життя в цілому.
Конфронтація є. Але чи так було завжди?
Якщо тракторист зустрів спелеолога в полі – достеменно вважатиме за ідіота.
В місті, якщо він зустріне людину, яку за додатковими ознаками класифікує спелеологом.. – його стійкі переконання залишаться непорушними. Прикро в цій історії те, що по галицьких містечках посади переважно займають все ті ж трактористи, тільки вже не практикуючі.
Чим незручніше людина одягнена, тим до неї більше поваги. Це мабуть означає, що їй не треба рухатися (мабуть, має машину). Як виглядає галицький бізнесмен середньої руки? Кандали з довгими носами, вигладжені сподні впиваються в безмірне тіло. В руках – папка, портфелик, на крайняк – пластиковий пакет, але тільки не комфортний наплічник. Нормально пересуватися так не є можливим. Людина потопає у власних фіміамах. Взагалі, начальник без пуза – який то начальник, проходимець якийсь.
Масова частка корінного населення серед практикуючих спелеологів України вкрай мала.Інстинкт до роботи на землі заважає працювати під нею. На тій же Україні Західній спелеологи кучкуються по більшеньких містах і є переважно представниками різноманітних етносів (окрім титульного).
Коли ж галичанин вирішує перервати кармічне «грабля-тачка-гною відро», – в рідній провінції йому стає ой як нелегко.
Якщо в житті спелеолог одягається без вираження своїх соціальних вподобань, в кабінеті до нього ставляться: «молодий ще, обмін речовин такий, все згоряє в ньому, але НЕ ПЕРЕЖИВАЙ!! Ти ще не втрачений, просто молодий – з часом зможеш більше їсти, менше рухатися (в польському значенні також) – і все буде пучком. Але варто чиновнику впізнати у вібрамах чи поларику спелеологічну перверзію.. Я от в зимову пору року для походу по інстанціях використовую ватні штани, мешти та довгу шкіряну куртку. Дуже помічне.
Тим не менше, є в цій «теорії людей сонця» слабкі місця, не все так просто.
Попросіть місцевого жителя розповісти про фортецю – чим ближче до 2012, тим вони привітніші. «100 років тому, турецька фортеця, тут спав Хмельницький і мури – з каменю (ух ти)» – класичний джентльменський набір місцевого краєзнавця. І обов’язково – підземні ходи. Довжелезні – перечислюються переважно всі відомі оповідачу історичні міста.
Але ж будували їх їхні ж предки, і сприймається цей факт “нейтрально-позитивно”. А чим та діяльність відрізнялася від сучасної горизонтальної спелеології? Хіба тим, що печери таки є, а «підземні ходи» – про них трохи нижче.
Мабуть, підземні простори для місцевого жителя – щось типу уявного друга родом з дитинства. А спелеологи брутально зазіхають на справді особисту територію. Переважно ми ж не такі, якими хочемо здаватися, чи не так?
I. Задух
Чи знаєте ви сільський автобус? О, ви не знаєте..
Іноді про присутність можна здогадатися по ледь відчутній тіні аромату..
Але іноді ця присутність настільки яскраво дає про себе чути..
Мій дім – моя фортеця. Блукаючи по селах Тернопілля, часто можна тільки здогадуватися, що ж переховується за фундаментальним парканом. Там може бути найновіша техніка, дорогий автомобіль, симпатична молодиця, але лазня – ніколи. Для того, щоб помитися, його називають по різному – “черпак”, “горнє”, “банячок”… Обряд ініціації в доросле життя – вміння вмиватися одним «банячок» води весь і всюди. Тому миються переважно до ліктя. Тим більше, що сороміцьке тіло може побачити хтось з домашніх, а то – гріх.
Сам піт запаху не має. Смердять здохлі бактерії. Так само хата глиняна – сама по собі зберігає нейтралітет, але після поселення в ній жителя з неживою мікрофауною – працює ревербератором.
Дуже вагомий фактор – догляд за свійськими тваринами. Якщо після того регулярно не вмиватися – об’єм особистої території помітно зростає. Але лазня – то винахід злого північного сусіда, зась. Лазня – це від “лазити довкола ринки з водою”.
Засоби жіночої гігієни – то також від лукавого, зате треба напшикатися дезодорантом. Те саме, що людині з інфарктом активоване вугілля.
Цибуля, горівка, часник, смалець, бензин, «прима» - десь в автобусі причаїлося кілька легинів. Їх ніколи не буде багато – бо ж нап’ються в «місті», жінки не дозволяють (ліпше хай нап’ється вдома). В сільському автобусі на 20 жінок буде максимум три хлопа, один із них шофер.
Одним із прикладів поганого ставлення австрійської влади до місцевого населення від певного моменту була заборона українцям ходити з одного боку вулиці з титульною нацією. Мабуть, від того моменту, колиця сама нація почала предметно принюхуватися.
II.Пам’ятник
Мій прадід свого часу колєгував з одним чоловіком. Певний час тому цього колєгу канонізували. Тепер він п’є пиво не в кнайпі з прадідом, а на хмарці з ангеликами.
Святий – це не схимник. Для знаття, як уникнути гріховного, для початку треба виховати до нього смак. Потім 99 праведників будуть заздрісно на тебе дивитися.
В тій самій книжці йшлася мова про поклоніння і вказувався його вектор – конкретно до Бога. Натомість ми затягуємо хороших, адекватних людей на постаменти і молимося їм на провладних шабашах. На них гарно списувати бюджетні кошти, комфортно призначати зустрічі, і, мабуть, «усьо».
99 праведників, а чи не є це створення ідолу?
Ті, хто спроможний «посадити» митця, намагаються вчепити планку на ієрархічній драбині і для себе. Як є на канонічному хресті нормальна дощечка – і – трохи нижче -перехняблена.Кафедри, кабінети (номер 417); обовязково карнавальний костюм – ряса, піджак, нашийник з шипами. Які ви в біса християни? Переінакшені на новий лад жерці справляють культ новим ідолам. Називайте речі своїми іменами, і не вплутуйте туди язичництво.
В жодного митця не є, не було «загальнонаціональних» масштабів думки. Людина творить, бо їй так добре, бо інакше не вміє, для себе, для тих, хто поруч. А такий складний агрегат, як нація, потребує стержня. Переінакшувати ідеологію під чергового допущеного в «святі» – дуже вже марудно. Простіше вибрати найхарактерніші риси (Шевченко – кудлата шапка, Франко – каменяр), і позбавити самого митця людських рис. Щось між людиною та Богом. Я не зовсім впевнений, що писало в Біблії, (спробувавши згадати 10 заповідей, вгадав 5), але думаю, і сам Всевишній, і Франко з Шевченком однозначно були б проти цього.
Але небо – десь далеко, а населення має брати з когось приклад, має на когось рівнятися..
Ні в якому разі не рівнятися! Якщо вам трапилося вчитися в мистецьких закладах – цю думку вибиватимуть з вашої голови. Ті, хто йдуть – нікуди ви не йдете, ви недостойні смерди, що спроможні хіба що на на вивчення біографій та відтворення надбання Великих. Людина стає кимось не завдяки, а незважаючи на.
З мого досвіду, митці – часто ще й «тяжкі люди». Є дар до однієї сфери, але у всьому іншому – люди як люди, якщо не гірше.
Титульні обличчя обирають з удобоваримих для населення сфер. Розумні ж все одно не повірять, що футболіст, який все життя намагається наздогнати м’яча, така вже шаряща людина. Для молодих – спортсменів та рельєфних дівчат, статечним - Бог, Україна, нація.(бабе – цветы, дитям – мороженое).
Ідоли – уніфіковані версії того, чим насправді був митець – критиці не підлягають. І якщо ти не хочеш сліпо вірити – ти штунда.
Досягнення в некошерних галузях згадуються на останній сторінці газети біля вгадування погоди та дівчат.
Спелеологія. Наші – одні з найуспішніших, визнані світом досягнення. Тим не менше, для населення – просто милі придурки в брудних комбінезонах.
Що спелеологія дає людям, окрім реалізації дрібних амбіцій?
- Ти можеш бути успішним; віра у власні сили.
- Широке коло спілкування, нові враження (як наслідок – ідеї), «зв’язки», можливості.
- Додає життю ритміки, вчить раціоналізовувати час та витрати.
Припустимо, що населення починає усвідомлювати реальні розклади. Виявляється, інше мислення – не «глупство», воно просто інше, може бути просто інше. А життя насправді проходить поруч, і в ньому їм нічого не світить.
Що тоді буде? Хвиля суїциду, збільшення ставки санітара в психлікарнях. Тому в кожному місті для збереження рівноваги має бути певна, але не більше, кількість «диваків».
Якщо придивитися уважніше до кадрового складу цієї спільноти – зачекайте, я також хочу бути «диваком»!
III. Підземні ходи
Якщо ви у щось вірите – сукупність ваших уявлень про світ сприймається «одним пакетом». Якщо людина одночасно вірить і в святого Антонія, і в бабку-ворожку з сусідньої вулиці – ми говоримо про нескорені позиції первинних вірувань; невігластво – скажуть християни про віруючих в «некошерне»; невігластво – скажуть агностики про всіх разом взятих.
В мистецьких закладах вчать відчувати цілісний образ твору. Змісту ж навчити неможливо – або в людини є що сказати, або хай вчиться на тракториста.
Якщо в класику доплести романтизм – це вже буде не класика, а романтизм «з впливом», статечні стилі не можуть дозволити собі плутатися з новими – бо втратять свій статус, тоді як для молодих це тільки на користь.
Село. Гуси, качата, в хліві поруч свиней спить ґазда. Село, як основа, фундамент моралі, духовності нашого суспільства, далі нікуди.
Яка різниця між «я вірю в Ісуса Христа» і «я вірю в підземні ходи з Тернополя»?
Правильно – Ісус – історична постать, а підземні ходи – історична нісенітниця. Але ж люди по селах вірять і в те, і в інше, прирівнюючи християнство до кумедних вигадок.
Чого тільки не розповідають люди…
Печерні легенди Подністров’я
Про Качура та Когута*
Головне – вплести в Велику Брехню трохи маленької правди
«Сє провалила земля. Вогі, пху! Там була вода. (явище того, що вода в природі таки є, треба сприймати, як підтвердження правдивості). Пустили туди качура з когутом (а в це вже не повірю, щоб отак свою птицю – і до печери). Качур на Дністрі виплив, а когут, когут сє втопив.» (Це йому стоїть пам’ятник в Окопах, а не тому, хто посилав всіх на три держави. Варто додати, що Дністер великий, і для того, щоб впіймати цього самого качура – а навряд чи він би повернувся до ізувірів-господарів, потрібно було влаштувати чергування всім селом).
Печери сприймаються як портал у щось дивовижне. Закони трьохвимірного простору залишаються на поверхні.
« В печері – джелізові двері, проходиш – і ти на морі» (Лазурне, Залізний Берег, бухта Ласпі. Але то він заходив, коли був молодим (по профспілковій путівці)), а зараз там все – все-все-все – позавалювалося, а ти молодий дурний і нічого не знаєш».
Схожий метод використовував Жюль Верн – висадити до біса таємничий острів – і йди, доведи, що його таки не було.
Інший чоловік (в тій таки молодості) вкрав з бібліотеки «Серця Трьох» Джека Лондона. Сцена, де злодюга Торрес через щілину в скелі бачив соковиті луки, але мусив задихатися в кам’яній пастці – один в один
про печеру Вертебу і дзюру
І навіть ті скелі насправді є, тільки от оповідач вирішив влаштувати для себе щасливий кінець.
Про шаленого монаха
В урочищі Червоноград, яке наші невігласи називають «Красне» (від «красное»), років десять назад поселилося два монахи. Дуже паскудно поселилися – ота їхня синя будка з хрестом псує історичний ландшафт, табору «Ромашка» ніби мало.
Ще позаминулого року один із них чи то спився до ручки, чи то його просто вигнали за нестерпну поведінку, інший ж продовжує кропити кадилом во хвалу Всевишнього машини приїжджих.
Є такий дурнуватий телеканал «І…р». Я мав можливість кілька разів з ними спілкуватися; останні залишки здорового глузду в них зникли разом з приставкою «УТ-3». Їм от конче знімати сюжети про різноманітне глупство. Але тут вони винні не більше за блукаючу вівцю. У всьому був винен монах.
Він виявив, що його церква – посередині кратера. І в глибині кратера (це поняття далі сприймається вже як належне) – по версії 2005 року – пекло і всі його сім кіл (цікаво, на якому з них двоє неправильно закоханих?). І то не девонські пісковики, то кров грішників сочиться на поверхню.
По версії 2006 (біла гарячка – примхлива штука) в кратері – місто древніх антів, площею 20 гектарів, далі – довільний переказ Каганця, з антами замість аріїв (схоже ж), і цитата «древні анти зробили підземний хід до самого Кам’янця-Подільського».
Що означає, що Кам’янець існує ще з антських часів.
Роль «маленької правди» відіграє те, що кілометрах в п’яти звідти справді знаходиться печера Джуринська. Вона дуже гарна, тому її місцезнаходження спелеологи довший час намагалися приховати від споживача.
Я вже не пам’ятаю – про чортів чи антів – хотів знімати «і…р», але 2007 року я добрих 10 хвилин переконував їх в недоречності даного заняття. Насилу.
Яромир Чорпіта,
директор Чортківського краєзнавчого музею
(мовою оригіналу)
no name, no comments
«Мужні обороньці чортківської твердини купали підземний хід до Теребовлянської фортеці.
(Історична довідка – XVII ст., до Теребовлі – 40 км по пересіченій ярами місцевості, всього населення в місті – до 2000 набереться)
І під Копичиньцьома, (зовсім випадково) здибалися з мужніми обороньцьома Теребовлянської фортеці, які якраз в цей час, ( знов же ж, зовсім випадково), вирішили «покопать» бік Чорткова. («дує, камінь падає» – хто б казав?)
То їм сам Господь допоміг» звести «тютєлька в тютєльку», в те саме місце і в той самий час.
p.s. Зверху, мабуть, поставили капличку.
Є ще такий персонаж, як білогвардійський офіцер, що в середині 60-их намагався впарити «карту всіх підземних ходів Тернопільщини» за 2000 доларів. Такий чоловік цілком міг бути – вирішив заробити таким оригінальним способом.
Існує така штука, як «закон однієї палатки».
Отут – точно не «намета». Я погоджуюся, якщо в людини патріотично-визвольницький настрій – вона обернеться спиною до ай-не-не і захрипить під ніс «хей-гу, хей-га», але..- двоє людей протилежної статі, ночуючи в одній палатці, на
ранок будуть вдавати, що нічого не було, не зважаючи на тим не менше.
Винятки є, але там мають бути поважні причини.
Так само фортеця-хлопчик просто не може встояти перед чарами фортеці-дівчинки. З часом з’являється підземний хід.
*пєтуха
IV. Дух
Знайомтесь, …, представник .. , …, автор .., багаторічний учасник….
А не цікавить, ким є сама людина. Саме поняття «людини» – не важливе.
А якими ми є? Непоголені (стосується як чоловіків, так і жінок) , невмиті, з одвічним питанням «де мій кава»? Тут вже хто як себе сприймає.
Ввійти в певний образ не є складно: зробити його цілісним, відчути форму; повернутися назад –а як з печери, не завжди виходить. Іноді людина виходить з образу вже вперед ногами. Якщо в певних сферах діяльності приріст до соціальної маски – тільки так і добре, то з мистецтвом так не можна.
Вміння віддавати свою душу на сцені (не плутати з «продавати»). Нещирість відчувається одразу. Можна переграти всього Моцарта, але там не буде від нього і пів нотки.
Послухайте «вітчизняний джаз», і тих самих поляків. Може, життя в нас таке, але віддатися музиці нашим – вивчення гармоній – це вже вторинне.
Сцена, образ. Світло, свічки, і обов’язково певна дистанція. Без неї не можна – доступне не цікавить, має бути два полюси, тоді виникає напруження, атмосфера.
Виконавець – стержень аудиторії, довкола нього обертається все. Ззовні може здаватися, що в людині нічого особливого немає. Ззовні – Знайомтесь, …, представник .. , …, автор ..,
І коли починається рух до людей – це одкровення, таїнство.
Насправді не має значення, що грає людина, питання, як вона це робить.
примітивні форми музичного мистецтва – типу «степангіга» – викликають такі ж нікчемні емоції. То буде не одкровення, а мекання корови.
Коли люди на сцені не відкриваються – ще й булавок в одяг понавтикують – що тоді сприймати? Якщо людина мовчить, можна подумати, що від великого розуму.
Так само, надто активна поведінка, мов дитя, що хоче пояснити, але як же складно це зрозуміти,..
Сцена не має нічого спільного з пам’ятником. Коли виконавець приростає до одного місця – це лабух.
……………………
Костел в селищі Золотий Потік ззовні виглядає ну дуже шкаредно. З депільованою вежею, ще й штукатурка сіра.. Але яка ж там смачна начинка! Мої очі важко запалити, але ж давні фрески (добре, я не буду датувати?) покручені, мов у мінареті, камінні сходи, сам костел, виявляється, XVII ст..
Душа костелу – пан Ярослав, вже старший чоловік. Він світиться. В молодості з нього могли малювати ікони. В минулому прораб, на власному ентузіазмі він зробив костел таким, яким він є зараз. Мене вразили його очі. Просто видно його душу. Споганити її не вдасться – вона лежить в зовсім іншому вимірі, до якого нам дістатися, мабуть, ніколи і не вийде. Він – святий.
І коли він почне разом з ангеликами та колєгою мого прадіда пити пиво на хмарці, на землі, зрозуміло, на ньому поставлять хрест. Але що буде з костелом? У них дивовижна емоційна залежність, вони підтримують одне одного. Питання, чи зможуть вони одне без одного?
Коли померла …, наступного ранку впала хата, в якій вона вже 20 років як не жила..
