Табань

Воно ж рівняй. Етимологія залишається нез’ясованою між «табакерка» та «табуретка». Іноді може бути замінено більш змістовним «рівняй».

Катамаран постійно норовить “з’їхати” від уявної прямої, на якій його утримують. Грамотна зв’язка «капітан-помічник» ловить імпульси та тенденції судна, вчасно утримуючи його на цій самій уявній. Уявній в першу чергу в голові капітана; до моменту досягнення повного порозуміння зв’язки може пройти певний час. Наприклад, коли міняється курс із «зовнішнього радіусу» на «внутрішній» – бажано про це одразу повідомити помічника, хіба він телепат.

Іноді помічники бувають лопухоподібними, до них з цим «табань» доводиться звертатися по кілька разів з активним крещендо. Якщо річка широка – можна не брати близько до серця, але в динамічних місцях крещендо може перерости в В. Даль «Невидане. Матюки, коли, які і як» – адже в противному разі можна заїхати в   берег, розпороти живіт катамарана об гострі каміння. Тому дуже важливо вибрати одразу кмітливого помічника. Тим не менше «табань-рівняй» для іншої частини команди має сприйматися немов шум мотора, і звертати увагу на нього варто хіба тоді, коли мотор починає захлинатися.

Кілька років тому я відпочивав від «табань» – я використовував “вирівнюй”. І коли при проходженні перекату після п’ятого безрезультатного “табань” (1.я вживав його підсвідомо), (2.я зірвав собі голос) ми ледве врулили в  зовсім іншу протоку, я був дуже злющий. А  Толік спитався мене – “А  що таке табань? Цікаве таке слово. Нічого спільного з табуреткою?” -і  в мене не було що (і чим) сказати.

Лівий борт вперед (правий)

Дуже складна команда, адже для цього треба чітко засвоїти, лівий ви борт чи правий. Це ж можна дивитися з різних боків, а коли іншому балону в той же момент кажуть “табань” – все зовсім заплутується.

Взагалі, процес усвідомлення, як і чому рухається катамаран краще проходить за наявності наглядної перешкоди, об яку можна бахнутися –а на спокійній воді це все складно.

Суши весла

Улюблена команда. Як хороше дивитися, як вода стікає по лопасті..

Раз-два, вперед

Рецесивний галерний ген іноді може з’являтися через багато поколінь. Нащадки наглядачів на галерах ніби пробуджуються від сну, пригадуючи щось невловиме на сплаві, і починають відраховувати ритми. Причому в оригінальному темпі, що відкидає будь яку слушність цієї дії – команда просто не встигає обертати веслами за шаленими обертаннями язика. Тому такого учасника необхідно заспокоїти одразу.

Разом

Дуже складна команда, потребує добре розвиненого периферійного зору. Для нормального руху катамарану два борти мають гребти (або негребти) одночасно. Для цього потрібно мати мінімально розвиненне почуття ритму і, як вказано нижче, зародки периферійного зору. Надто багато всілякого різного має збігтися в один момент.

Матрос

Вульгаризоване звертання капітана до всієї іншої (крім помічника – сексот та донощик) частини команди. Його вживання є слушним при спортивних змаганнях – так. Але на відпочинкових сплавах може вказувати на:

- нездійснені дитячі мрії вживуна (Капітан Гак, Флінт, Америка, Грант);

- бажання виділити себе (Капітана) серед «матросів»(обов’язково з малої букви), наслідок комплексу неповноцінності;

- ілюзія причетності до “таємниці”, вищих кіл, де вживають Інші слова. В будь якому випадку свідчить про комплекс «войнушок», який затягнувся.

…………………………………

Стосовно того, як називаються шматочки катамарану

Гондола

В  нашому випадку це одне із тих двох жовтих сплетених, на якому сплавляються. Також обзивається балоном, а людьми, зацикленими на морських розвагах – бананом.

Шпангоути

Поперечні залізяки, якими зв’язуються дві гондоли.

СтрінгерА

Довгі труби, які вставляються в пази гондол для надання їм більшої стійкості. І  щоб було до чого прив’язати шпангоути.

Палуба

Шматок чогось цупкого (в нашому випадку ПВХ), закріплений між крайніми шпангоутами. Сюди складаються всі речі учасників.

По палубі не ходиться. Ходиться, переважно спираючись на стрінгери та шпангоути.

Взагалі, ходіння по катамарану потребує хіба психологічної впевненості та до певної міри почуття рівноваги. Спочатку люди просто не вірять, що і вони так можуть. Це все питання часу.

Чалка

Процес зупинки катамарана для виходу на берег. Для цього заходиться носиком (і вашим, і катамарану) проти течії, щоб збити швидкість, і підходиться до берега під кутом 45 градусів. В цей момент Передній вистрибує на берег і фіксує за стаціонарну опору чалку – це вже такий шнурок (в нашому випадку синього кольору) . Але на практиці чалиться так, як виходить.

Ми сплавляємося, або ходимо по річці, а плаває тільки.. по річці

Класичний приклад “блокового” мислення (вже вкладеними в  голову поняттями – “блоками” без аналізу їх. Майже завжди людина вважає, що це її власні переконання). “Приблочена” жертва не задумуючись, а  яка, власне, різниця, на протязі багатьох років повторює одне й  те саме. Мало того, ще й чекає, поки хтось з неофітів вжиє «плавати» – і знову починається вовча пісенька. Дана технологія широко застосовується в  сучасному мистецтві управлінням масами – вбити якусь байду до голови – і  хай собі людина тішиться.

Стапель – уу, це дуже складне слово. Процес перетворення купи з трубами, балонами, веслами в повноцінний плавзасіб – оце і  є стапель. Коли лялечка перетворюється в метелика – це також стапель.

……………………………………….

Частина друга.

Написаною не буде – це ж так багато ще всього залишилося, а це найпростіший спосіб завершити дане писання).

Скажімо, мені нецікаво розмінюватися на різні гуморески, хоча це був корисний період. Мені страшно подумати, скільки всього було написано.

Але сезон разом із вереснем закінчиться, а до весни ще трохи є часу. Блог ще не почав скурвлюватися – якби риба почала гнити, я б перший це відчув, тому ліпше вчасно зупинитися.

Тарас Якимчук, люб’язно для нашого блогу:

Історія ця приключилась у випускному класі. Сонце тоді було яскравіше,
трава зеленіша, а пиво смачніше. Як кожному порядному
одинадцятикласнику, мені було скучно. Вся фантастика з районної
бібліотеки прочитана, улюблений Starcraft пройдений по кілька раз, а
“Цілком таємно” по ящику вже не показують. І тоді одного весняного
ранку фантастика виповзла в реальність…

Коротка історія Домініону Землі.

1. Земляни
В 2480 році в Галактиці панує лад і спокій під егідою сполучених
збройних сил. Люди розселились в радіусі 30 світлових років від
Сонячної Системи. Сполучені Збройні Сили Домініону не програли жодної
битви в космосі. Однак, вони програли її на Землі.
В 2007 році нашестя небілкової форми життя, відомої як  Scypti
Stellarii T., прозванних Зергами за схожість з расою з колись
популярної комп”ютерної гри, знищило 96% земних форм життя і 87%
населення Землі. Наша планета була засіяна спорами в кінці
мезозойської ери (що й стало причиною загибелі динозаврів). В 2007
році прибули Церебрати Зергів, які пробудили закам”янілі спори до
життя. І мало хто знає, що перші прояви небілкових пришельців було
зареєстровано на території сучасної України, в околицях одного
волинського містечка…

2. Реванш
За допомогою біологічної зброї, Зерги були повністю знищені до 2117.
Хоча рідна планета землян була сплюндрована, розвиток військових
технологій дозволив людям розселитись  спочатку на Місяць і Марс,
потім і в сусідні зоряні системи. Люди мріяли про уникнення Руїни,
однак лише в 2480 році мрії стали реальними.

3. Енергія.

Машина часу може перекинути в часі релятивістську масу ціною
релятивістської енергії помноженої на сумарну молярну масу предмета – це
закон. Щоб отримати достатню кількість енергії, темпоральну установку
ставлять на величезних міжзоряних кораблях з прямоточними водневими
реакторами. Ці машини при ході 0,99с в імпульсі дають 10^33 ерг
енергії – достатньо щоб рознести на шматочки невеличку планету.
Або перекинути не надто товсту людину в минуле.

4. Вільні агенти.
Для дослідження і протидії інопланетянам була організована глибоко
законспірована мережа оперативних баз, називаних Нодами. Кожна Нода
мала в свому складі від 3 до 8 Оперативних Спеціалістів і мінімальний
набір обладнання, який з великими енергозатратами вдавалось пропхати
крізь час. Для польової роботи Оперативні Спеціалісти зазвичай
набирали місцеве населення. Немовлятам в пологовому будинку вживлювали
біо-чіп, який і вчив дитину всьому, що повинен знати Вільний Агент. У
віці 12 років зазвичай починалось залучення Агента до роботи.

Гей, хто сказав “нісенітниці”? У поті чола я творив Легенду. Питання
про цільову аудиторію не ставилось: в мене був Кіндер.
Кіндер, в паспорті Саша ******кий, був дитятком не в міру набридливим,
цікавим до чужих справ і легковірним – ідеальний кандидат. За 3 роки
навчання в одному класі встиг мені набриднути гірш полину, тому
моральна сторона мене не мучила. Отже, написав я власноручно “Рапорт
агента 17/6 в ноду 6-02 про спостереження за небілковими органічними
формами біля села Чугалі”, дочепив фотокопію карти зі
спорторієнтування з 1996 року і “згубив” в актовому залі.
Переконавшись, що ціль клюнула, я відправився вербувати свого хорошого
друга Ярослава Лапку в Вільні Агенти.
Славко оцінив ідею, і вже разом ми перестріли Кіндера в вузькому
місці, і почали грізно випитувати про секретні документи. Якщо рапорт
він віддав зразу, то карту відмовився віддавати навідріз. “Повірив”, -
подумав я і почав витягувати уявний пістолет з-за пазухи. Шкода що
Кіндер накивав п”ятами раніш, ніж побачив, що я блефую.

В наступні тижні ми довго думали, вбивати свідка, чи ні (суперечки
відбувались звісно в його присутності), аж поки начальство не
дозволило його взяти в помічники.

Стажер.
Кіндер з ентузіазмом взявся за нову роботу. З ним були і польові
виїзди по відшуканню метеорита зі спорами (марказитова конкреція,
закопана напередодні і відшукана “за допомогою” експонометра і
дозиметра “Десна” в режимі перевірки заряду батареї), і робота з
населенням, і передача записок… Однак захотілось йому хоч одним оком
побачити наше начальство. Я попередив його, що люди секретні, тому ми
будемо змушені стерти йому пам”ять про ту зустріч, і він навіть
погодився. На наступний день я довго йому розповідав, як він
сперечався з начальником Штабу. Врешті-решт Кіндер сказав “а все-таки
ваше стирання пам”яті фігове, я трохи ще пам”ятаю”.
Що ще було: секретні записки в пачці Орбіту, Лапкові роботи-лемури з
Мадагаскару, біглий агент, який перейшов на сторону повстанців..
З агентом добре вийшло, і цілком спонтанно: я вийшов на хвилинку з
уроку (перед цим попередивши Кіндера, щоб ні в якому випадку не
контактував з таким-то і таким-то, який буде шукати Ноду), зустрів
Миколу Скальського і попросив його підсобити. Через хвилин п”ятнадцять
його маківка зазирнула в наш клас і буденним голосом запитала “Я
вибачаюсь..тут якийсь мужик питає де нода шість-нуль два?”. Кіндер
звісно полетів як ошпарений його шукати, а я йому потім довго
пояснював, що того агента вже ліквідували.
Потім наші справи почали йти зовсім погано. Зерги наступали,
начальство десь пропало і кожен почав рятувати свою шкуру. Я сказав
Кіндеру, що ми роздобули пару місць на кораблі, що зараз знаходиться
за орбітою Плутона (вдало тоді вийшов номер “Интересной Газеты” зі
статтею про появу НЛО в районі Юпітера) і що ми тікаємо. Ноду передамо
йому.
“А як же Земля, хлопці? Ви ж не можете нас покинути! Я вас начальству
здам!” На ці репліки я скрушно кивав і казав, що гроші не пахнуть, а
тепле місце завжди десь буде. Тоді я ще провернув трюк з аудіокасетою:
записав на неї мою розмову з капітаном корабля щодо втечі (страшні
сотні компромату на хвилину запису) та інші цікаві речі, і дав
Кіндеру, щоб він поклав її в умовлений тайник НІ В ЯКОМУ РАЗІ НЕ
СЛУХАЮЧИ. Ясна річ, наступного дня Кіндер приїшов єхидно посміхаючись,
і з ходу взявся мене шантажувати, помахуючи касетою з безпечної
відстані. Я ж, закривши очі, зробив джедайський жест рукою і сказав,
що у Кіндера немає ніяких доказів. Як же в нього відпала щелепа, коли
при наступному прослуховуванні касета була чистесенька…
Ліричний відступ для дітей без технічної жилки: якщо аудіокасету
розкрутити і вставити маленький магнітик по ходу плівки за віконцем
для головки, після першої ж перемотки касета сама себе зітре. Шкода,
що Кіндер цього не знав. Хоча йому було ніколи: під кінець травня він
нам увірував цілком, ходив з трикутними очима і всім розповідав про
кінець світу і нашестя інопланетян.

Переворот.
З часом мені вже набридла робота агента, та й Кіндер почав доставати з
потроєною силою. Треба було закруглятись.

В кінці травня наші плани зірвались- в майбутньому пройшов переворот і
по мої з Лапкою душі вислали убивць. Я ще встиг передати нашому
стажеру листок з кодами запуску до машини часу, як вечором цього ж дня
мене убили прямо під час телефонної розмови з Кіндером.
Наступного дня злий робот-біоморф скопіював моє грішне тіло і
відправився в ліцей писати  контрольну з хімії, і попутно відібрати
коди в Кіндера. Це й була стратегічна помилка: варто було мені
відвернутись, як він кинувся мене душити з криками “Куди Тараса діли,
гади?!”

Епілог.
Навіть після прямого нашого признання в розіграші, в очах Кіндера
читалась недовіра: він був впевнений, що справжня таємниця тільки
починається. Не можу сказати, що це сильно укріпило його психіку, але
те, що потім він всім заявляв, що він- паладін, а навколо нього нежить
(не хвороба, а мертвяки) – не моя робота. Я ж отримав купу позитивних
емоцій і практичних навиків з соціальної інженерії.

Ось і казочці кінець, а хто Кіндер?- молодець.

………………………………………………………………………….

Цю сагу я чув у виконанні всіх вільних агентів. Дозволю собі вставити невеликі доповнення:

марказитова конкреція, закопана напередодні..

Лапка викопав яму, дивлячись на об’єми якої, можна було повірити, що там сідала летюча тарілка, полив бензином і підпалив. Зверху по згарищі дуже доречно пробіглася собака, імітуючи Сліди Прибульця.

Коли Валерій, один із вільних агентів, втомившись, одного дня вийшов зі своєї ролі, Кіндер закричав : «О Боже! Йому стерли пам’ять!!»

Микола Скальський спросоння виглядає на людину, що могла мати контакти з прибульцями..

Фотозвіт з дводенного сплаву по Збручу

Автор всіх фото: Валентина Олімпієва

Костел в Турильчому

Костел в Турильчому

Речі вже повантажені на катамарани

Піднімаємося до Чорнокозинецького замку

Старовинні руїни над Збручем

Перед виходом на маршрут варто ґрунтовно поснідати

Катамаран в дії

Катамаран в дії

Два водяних щури. Самосплав

Зверніть увагу на пташку

Два береги Збруча

Меандри Збруча

Один із прибережних водоспадів

Біля фінішу

I

Темна печера на схилі похмурої ущелини. В глибині палає вогнище, по стінах витанцьовують химерні тіні. Над вогнищем булькає величезний казан з відваром голови відомого журналіста.  Ядучі трави, істеричний батечко Фура помішує відвар довгою штуркалкою. Нарешті із нестримною люттю виливає відвар по схилу, жадібно вдивляється в слиз, що залишився на стінках казана. Записує в пожовклому записнику «у Києві хмарно з проясненнями, а в Житомирі невеликий місцями дощ».

II

Інша темна печера.  Накреслена людською кровію пентаграма. В середині напівбожевільний оракул, збоку – втомлений чорний козел. Слуги культу записуючись уривки фраз, що вириваються з горлянки разом із жовтою слиною «в Карпатах град, в Закарпатті ..місцями сонячно».

А яким ще макаром синоптики вигадують прогнози? Як гороскопи для радіо? З надією на «от цього разу вгадаю?»

(коли починають розповідати про мій знак, я завжди затуляю вуха, щоб не заважало жити).

Тоді III

Двійко веселих ангелів. «Сьогодні вони написали про сонячно?” Відкручуй краника. Буде їм сонце, тільки за хмарками».

Я спеціально переглядаю пророкування на метеохряк.юа – вони не вгадали жодного разу, ні в ліпшу, ні в гіршу сторону. Те, що пишеться на сайті, настільки ж далеке від істини, як Вікернес від Тори.

Напевне, прогнози складає бездушна комп’ютерна програма. Жива людина давно б кинула те заняття через постійні невдачі, комплекс неповноцінності.

Відомий експеримент Форера. Авторитетна для аудиторії людина роздає тести (самый лучший шаурма в Одессе),і просить дати оцінку результатам – наскільки вони відповідають оцінці людини про себе. Результат – для всіх однаковий. Але опис, виявляється, підходить всім! Авторитет опитувача заставляє вірити:

«Ви хочете, щоб інші люди вас любили і захоплювалися вами. Одночасно з тим ви прискіпливо ставитесь до себе. Ваш характер має вади, але зазвичай ви можете їх компенсувати. Ви маєте значний невикористаний потенціал. Хоча для інші вас бачать як стриману людину, всередині ви дещо непевні і тривожні. Іноді ви вагаєтесь, чи правильним є прийняте рішення. Іноді вам потрібне зміна стану речей, і вас розчаровують перепони і обмеження. Ви вважаєте недоцільним повністю розкривати душу перед іншими. Іноді ви поводитеся як екстраверт, відкрита, привітна людина, а іноді — як інтроверт, закрита, недовірлива людина. Деякі з ваших цілей нездійсненні.»

(взято з «Вікіпедії»)

Вам це не нагадує оці “хмарно з проясненнями, сонцем та перемінним вітром?”

І ліпше застрахуватися – якщо десь починається невеликий дощ – одразу оголосити штормове попередження. Журналісти, хижі до крові, склепають зі старих матеріалів новий ролик про повінь – публіка все одно дурна, це ще Мольєр сказав. Телевізор – це ж Криниця Пізнання, як йому можна не вірити?

Втім, коні не настільки винні. Люди вичікують на зле (недостатньо тепло, надто тепло, мало дощів, багато дощів). Погода – як нейтральний спосіб скинути негатив. Це краще, чим трощити меблі.

Згідно з теорією, на Дністрі довгі  затяжних дощів не може бути в принципі – котлован каньйону зі скельними стінками нагріває величезну масу повітря, вона піднімається і розганяє дощові хмари. Дощі – обов’язково рясні та короткочасні. І зовсім непередбачувані для метеошаманів.

Люди мають в щось вірити. І можна заперечувати прогноз погоди, але втрата віри починається не з «проти», а від ігнорування. Адже поки ти протестуєш – намагаєшся щось змінити, залишити в межах власного впливу. Втрату віри характеризує байдужість. А наберіть букву «п» у власному гулі. Одразу вискочить «прогноз погоди».

Ми у вас віримо. Колись у вас вийде. Чесно-чесно. Мабуть.

На хребті було +6, туман, вітер, дощ. Там було зовсім погано. Жодного пейзажу. Естетичні злидні.

Дощ ввімкнувся від дотику нашої ноги при виході з автобуса в Лугах. Так, були і  певні паузи – без дощу – але це тільки додавало йому ритмічності.

Ввечері першого дня ми знайшли Колибу. З буржуйкою, затишну, з комфортними лежанками – після зовсім мокрого дня все горизонтальне сприймалося «комфортним».

Надії на добру погоду наступного дня – легенький вітерець, лагідне сонечко, і ніяких тобі мух. Неозорі пейзажі… – не було навіть «чи можу я сподіватися». Днівка!

І ми почали чекали гретту.

В буддистів – нірвана, в наркоманів – приход, а для мокрих та змерзлих туристів – гретта. Етимологія – від плакату «Львівського» з дівчиною з двома великими.. бокалами перед собою. В неї бейжик  -”Гретта”. Її погляд проваджав нас в зимні гори.

Але ж яке то воно добре  – стан гретти! Можна нічого не робити. Зв’язку немає. Якщо тобі треба – це за 5 хвилин ходу, а тут – а ні-ні. Я прочитав цілу книжку. Відчуття – «а не доберетеся до мене з черговими питаннями», просто неперевершені.

Гретта – це дух, ефірне створіння. Ближче до вечора до нас забрело 2+2 туристів. Поки хлопці намагалися вияснити, де ж то вони є, в нас зовсім і не виникала ідея розквартирувати їх на стриху, натомість зігріти їхніх +2. Бо гріти треба було конче – 4 дні мокли на хребті. І взагалі – справжня гретта не може бути легкодоступною.

Який дідько нас поніс наступного дня на хребет? Воно ж таке гидке, я й писати про нього не буду.

На полонині Веснарка ми скористалися першими спорами туристичного сервісу – двоюрідний брат власника полонини за нікчемних 10 гривень дозволив поселитися «під дахом». Він займався цим цією справою всього девятий день, і йому все було цікаво. Розповідав, що вчора туристи принесли голландського гашишу – «а які ніштяки є у вас?».

Одним словом, восени я думав купляти собі рюкзак Deuter. До біса. Я куплю великий двоспальний диван.

І – я відповідаю за свої слова –я  ніколи не наїжджав на прихильників пасивного відпочинку. Хлопці, я до вас!!

.

Хто був в печері Млинки останніх кілька років, не може не знати про Слимака. Це – мала кудлата собака, що обожнює туристів та ковбасу. Слимак підлиза? Безпідставні звинувачення. Він просто добре знає, на кого треба гавкати.

Я терпіти не можу, коли, їдучи на ровері .. (хоча куди я  зараз поїду зі своїми колінами).. змушений відкопуватися від чергової шавки. Мій знайомий для цього, наприклад, використовує петарди. Але коли Слимак  з гарчанням намагається розірвати штанку Велосипедисту – а їх в Млинках всього кілька – я годую його м’ясом. На душі – легко та приємно.

Всілякі «лєжать сідєть-апорт» – це не до нього. Найбільше, чого може добитися такий дресирувальник – калюжки під власними ногами.

Мабуть, він енуретик. І терпіти не може чужих запахів. Якщо ви скинули рюкзак – будьте пильними на предмет наявності Слимака. Мало того, коли хтось йде до вітру – він обов’язково перекриє ваш запах своїм. Навіть коли йому зовсім не хочеться – краплю таки витисне.

Саменьким по селу він ходити боїться – великі собаки його щемлять. Але коли поруч Двоногий – користуючись прикриттям, рухається, як каскадер на двох бічних колесах – щоб даремно лапку не підіймати.

Це його природа. Ми йому пробачаємо – браття наші менші, їм можна.Тваринний інстинкт.

.

(фото Анатолія Лещишина)

Коли..

.. компанія залишає після себе на затишній стоянці купу пляшок та дрібного сміття

.. істота перед тим, як зайти в  маршрутку, театрально викидає пустий пакет від соку

…на древніх стінах треба написати, що ти дємбєльнувся..

Той самий тваринний інстинкт. Потреба помітити територію. Щоб смерділо чим далі.

Роль Двоногого – прикриття, виконує темрява або ж байдужість людей.

Люди, що не працюють руками (інтелектуальні працівники писати клавіші не втискаються), поширюють свій ладан і миро і у віртуальному просторі.

Дарвін тут ні до чого. Всього лиш виховання, і  ліпше самовиховання.. Щоб не створити чергового мученика.

В старезному млині,

а)мурованому з червоного каменю

б) порослому плющем та хмелем

в) у вузькій ущелині на березі примхливого потічка

жив-трудився-помер мельник з характерним семітським прізвищем. Окрім млинарства, давав людям грошики під відсотки – який не який ґешефт.

Одного погожого дня відсотки довели двох сусідів – Кузьму та Дем’яна, до ручки. Як це завжди водиться в таких випадках, корчма виявилася поруч. Дитина закрила очі посеред хати – і її не видко.

Там вони уклали угоду з чортом. Ні, як ж то було здогадатися? Приязний усміхнений чолов’яга, за півкварти крові з носа сусіди та хрестик на пергаменті пообіцяв відправити мельника до своєї мами.

Угода була виконана – здійнялася буря. Потічок вийшов з берегів, забрав мельника разом з прикрою скринею. Кузьму та Дем’яна  витягло через шибку смерчем – а  за ними і власника корчми з рахунком в руці.

Історія як завжди все переплутала; священномучениками назвали не тих. Взагалі не тих. Насправді ж, по іронії долі в пеклі їх всіх поселили в один казанок номер 417 – о, який тісний світ. Чоловіків – за угоду, лихварів – за більші, чим два відсотки в місяць, кредити.

Вже три роки я збираюся написати повість. Може, такі тривалі збори і добре – чим далі, тим більше про що мені є писати. Блог задумувався саме для набивання руки. Коли стаття ну зовсім не про туризм – я всього лиш відпрацьовую цікаві для себе моменти. Де взагалі написано, що блог – про туризм? Зверху на видному місці? Ну так завжди найважливіше – те, що дрібним шрифтом, а  ще частіше – просто між рядками. Такого на блозі – більша половина, треба знати про ключі, паролі та явки.

Анонсувати свої плани погано, бо може не збутися? Безсумнівно. Про те, що мені насправді важливо – не дочекаєтесь, прямо не дочекаєтесь. І якщо «повість» обмежиться вступним «The» – нічого поганого – вона витягне на себе весь той негатив, що заважав би в життєво важливих запитаннях. Це як виляти трохи горілки у вогонь звечора – чекай наступного дня доброї погоди.

Відкидаючи звинувачення в графоманстві – звинувачення з точки зору мого раціонального «я». Хоча яке – я з ним вже домовився. Місце дії – Дністер, певна доля прихованої реклами, трішки неприхованої – ґешефт буде, як не як.

Тим більше, що цей крок забезпечить нашому проекту зовсім окреме місце в пантеоні туристичних організацій.

Я вже здійснив розвідку річечки, де відбуватимуться головні події.

Цих два млина – місце розвитку ключових моментів сюжету. Тут житимуть, кохатимуть та творитимуть головні герої.

Стосовно сюжету – я звідки знаю, куди мене понесе? Взяти хоча б байку про мельника – я  поняття не мав, чим вона закінчиться. Це ж імпровізація. І так цікавіше.

Колись то їхали ми до Одаєва. Шнурки, гельми… ну як то в нас не спитати „Хлопці, куди ви, відки?”. Розговорилися ми з чоловіком – півроку і на пенсію. Був він одержимий ідеями:
1) біля рідного села пустити потік під відкіс – зорганізувати водоспад, що спадатиме із стометрової кручі…

Два тижні тому мене спіткало дежавю – на скелі Монаха, що біля Летячого, від річки виднівся новоутворений водоспад – струмок спадав прямо з кручі!

«Той» чоловік» жив в іншому селі. Мабуть, сила думки все таки дає певну похибку.

Але хто батько водоспаду?

Я таки дізнався. «Якийсь дурний х..р». Відповідач – місцевий хлоп з поломаним запорожцем, поломаним прямо над скелею. У відповідь на стандартне «дайбоже» – «налиґнеш». Пити теплий самогон зовсім не хотілося, але ж треба довідатися інформацію. «Ачо дурний?». «Стежку до річки розмиває».

Вагомий аргумент. Не далі як минулих вихідних я дряпався по т. зв. Стежці.

«Але ж гарно» – це ствердження вбило б атмосферу уявного порозуміння між нами. Тим більше, що від наступного ритуального «налиґнеш» я відмовився.

«Але ж гарно» – сказав я собі, коли відійшов трохи далі. Те, що мій «хист» до фотографії – підійшов би до жанру прикладної криміналістики – вже інше запитання.